Рибчинський Микола Васильович, протоієрей – народився 15 лютого 1939 року у селі Сатіїв Дубенського району Рівненської області у сім’ї священика. У 1957 році закінчив 10 класів середньої школи у селі Вовковиї Демидівського району Рівненської області і у тому ж році вступив у ВДС, де став помічником завгоспа. 13 жовтня 1958 року був відрахований із ІІ курсу ВДС у зв’язку із військовим призовом. Служив у будівельних військах у Петрозаводську. Після завершення строкової служби мав бажання повернутися до навчання у ВДС, однак військовий комісар натякнув, що у такому разі хлопця знову кудись відправлять, а про семінарію сказав, що вона все одно закривається. Натомість, він пообіцяв юнаку вступити до інституту, і незабаром Микола Рибчинський був прийнятий на математичний факультет Луцького педінституту. Згодом він одружився, встиг сім років пропрацювати сільським учителем і навіть стати заступником директора школи, але бажання послужити Богу не зникало, тому Микола Васильович залишив викладання і подав документи в МДС.
2 червня 1969 року, після закінчення ІІ курсу, ректором МДА єпископом Дмитровським Філаретом (Вахромєєвим) Микола Рибчинський був рукопокладений у сан диякона. Згодом у семінарію приїхав представник Новосибірської єпархії, який переконав отця Миколу поїхати на служіння у Сибір. В МДС Рибчинський перевівся на заочний сектор (через рік він склав випускні іспити) і 8 червня 1970 року указом архієпископа Новосибірського і Барнаульського Павла (Голишева) був призначений дияконом Троїцької церкви міста Красноярська. 15 липня 1973 року у Новосибірську новим керуючим єпархією єпископом Гедеоном (Докуніним) отець Микола був рукопокладений у сан священика і призначений настоятелем Казанської церкви міста Ачинська Красноярського краю, де прослужив до 25 жовтня 1974 року, коли отримав переведення у клір Петро-Павлівського собору міста Томська, хоча віруючі Ачинська просили архієрея залишити священика, якого встигли полюбити за рік, на місці.
Під час відпусток томського настоятеля та благочинного Рибчинський, з благословення архієрея, заміщав ці посади. Ревне служіння отця Миколи не залишалося поза увагою єпархіального керівництва: у 1974 році він був нагороджений одночасно набедреником і скуфією, у 1975 році – камилавкою, у 1977 році – золотим хрестом.
15 травня 1979 року ієрей Микола Рибчинський був призначений настоятелем Вознесенської церкви міста Бєлово Кемеровської області. 25 січня 1982 року архієрей повернув отця Миколу у клір собору міста Томська. І знову майже сто парафіян слізно просили архієпископа Гедеона не забирати від них улюбленого пастиря. У тогочасній єпархіальній характеристиці на священика йшлося, що він «дуже багато доброго зробив для Вознесенської церкви м. Бєлово». Також було зазначено: «Отець Микола, володіючи прекрасним басом, гарно служить, без ліні проповідує слово Боже, слухняний своєму священноначаллю та злагідний із братією. Парафіяни люблять отця Миколу». У 1982 році батюшка зведений у сан протоієрея.
Влітку 1985 року протоієрей Микола Рибчинський, порадившись із дружиною, вирішив залишити Сибір і перебратися у тепліший регіон. 15 серпня 1985 року архієпископом Ташкентським і Середньоазіатським Варфоломієм (Гондаровським) він був направлений на священицьке служіння у Миколаївський собор міста Душанбе, де 5 жовтня того ж року став настоятелем. Також батюшка був благочинним Таджицького округу. Тут він отримав дві чергові священицькі нагороди – палицю (1987 рік) та хрест із прикрасами (1991 рік).
1 листопада 1991 року архієпископом Володимиром (Ікимом) протоієрей Микола Рибчинський був призначений секретарем єпархіального управління та настоятелем Олександро-Невського храму міста Ташкента. У 1993 році його нагороджено митрою, а пізніше – орденами благовірного Даниїла Московського, преподобного Сергія Радонезького і рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеню.
13 вересня 2006 року отець Микола звернувся до керуючого Ташкентсько-Середньоазіатською єпархією із проханням звільнити його з кліру і відпустити в Україну. «У цьому році, – писав священик, – я відчув, що фізичні сили мене покидають. Хвороба – цукровий діабет – прогресує… Я думаю, що мені потрібно змінити клімат і продовжити лікування в Україні…»
Зараховуючи священика за штат із правом переходу у Волинську єпархію, митрополит Володимир (Іким) позитивно характеризував його: «Протоієрей Микола проявив себе ревним священиком… Був діяльним секретарем єпархіального управління… Багато людей з великим жалем і печаллю відпускали його… За натурою протоієрей Микола Рибчинський людина добра, товариська, представницька, достатньо комунікабельна, легко знаходить спільну мову з людьми».
Протоієрей Микола Рибчинський із матушкою Неонілою та молодшими дітьми переїхав у місто Луцьк, де проживав син. У грудні 2006 року митрополит Луцький і Волинський Ніфонт (Солодуха) призначив священика штатним кліриком кафедрального Свято-Покровського храму міста Луцька. Незабаром отець Микола став духівником благочиння. У 2014 році він був нагороджений другим хрестом із прикрасами.
19 січня 2021 року, на 82-му році земного життя протоієрей Миколай Рибчинський відійшов до Господа.
Отець Миколай був ревносним християнином, глибоко віруючою, доброю та скромною людиною, яка благоговійно предстояла Престолу Божому, смиренно і відповідально виконував покладені на нього послухи, з любов’ю ставився до людей і сам користувався заслуженою любов’ю духовенства та прихожан.
Вічна та світла пам’ять дорогому отцю Миколаю.
Автор протоієрей Олександр Федчук.