Однією з пам’яток Старого Луцька є Свято-Покровський храм УПЦ. Сучасний архітектурний вигляд цієї церкви остаточно формувався, у загальних рисах, у 70-х рр. ХІХ ст., але сам цей храм є найдавнішим з тих, що нині діють в обласному центрі.
Збудована Свято-Покровська церква (від першого храму зберігся фундамент) була, ймовірно, у XIII –XIV століттях. Багато дослідників погоджуються із тим, що скоріше за все, храм був збудований ще до першої половини XIV століття. Зокрема, у 1982 році в Луцьку було проведено дослідження старовинних пам’яток архітектури волинським загоном архітектурно-археологічної експедиції під керівництвом петербурзької вченої Маргарити Малевської. Першочерговим завданням загону було дослідження Покровської церкви. Однак дату заснування святині та імена її фундаторів на той час встановлено не було. Підсумком тривалого дослідження Покровської церкви виявилося те, що вдалося відшукати залишки первісного храму, які збереглися ще з княжих часів. При цьому було констатовано, що наступними будівничими, які відновлювали святиню, з використанням фундаменту та стін першої Покровської церкви, на тому самому місці була споруджена у XVII столітті наступна (друга, а можливо, навіть і третя) Покровська церква, яка і вціліла із значними змінами до наших днів. Церковні фундаменти вдалося виявити на глибині 5 метрів, що свідчило про безперечну старість будівлі. Але головний висновок наукової експедиції, зроблений на підставі збережених фрагментів, що були використані пізніше під час будівництва нового храму в XVII столітті (кладки стін та абсиди, старовинної пальчастої цегли), говорив про наступне: найдавніша Покровська церква у Луцьку почала споруджуватися ще наприкінці XIII – на початку XIV століть, а за деякими припущеннями – цілком можливо, що навіть на початку XIII століття, тобто – в домонгольський період,так само як і собор Святого Іоанна Богослова.
Щоправда деякі історичні документи, зокрема,датований 1637 роком акт Луцького гродського суду містить запис де фундатором Свято-Покровського храму названий «світлої пам’яті король Вітовт». Але правитель Литовсько-Руської держави великий князь Вітовт міг бути «фундатором» і у сенсі жертводавця, або того, хто долучився до відбудови чи капітальної перебудови церкви. Так чи інакше, але з цього запису можна зробити висновок, що на початок XV століття Свято-Покровський храм вже існував у Луцьку. Важливим аргументом на користь версії, що ця церква була зведена у першій половині XIII століття, тобто в часи Волинсько-Галицького князівства, є той факт, що вона, так само як деякі княжі храми Києва, розташована у невеликій западині, значно нижче сусідніх житлових кварталів періоду XV-XVI століть, що свідчить про її набагато більшу давність. Цілком можливо, що Вітовт лише відбудував цю церкву після монголо-татарської навали, будучи великим князем Литовсько-Руської держави у 1392-1413 роках.
У документах кінця XVI століття Свято-Покровська церква названа давньою, і було також вказано, що храм потребує ремонту. На долі Покровської церкви негативно відбилося запроваджене у той час владою право купівлі церковних посад. Скориставшись цим, у 1570 році луцький купець Іван Борзобагатий-Красенський купив собі у короля Речі Посполитої посаду православного єпископа – керуючого Луцько-Острозькою єпархію. У Луцьку він позамикав церкви та оголосив священнослужителям та мирянам, що служба в них буде відновлена лише після сплати йому як єпископові солідного грошового внеску. На становище Покровської церкви негативно вплинули і події, пов’язані з запровадженням на українських землях церковної унії після відомого Берестейського собору 1596 року. Чимало храмів після цього польська влада різними способами, у тому числі силою, почала передавати новоствореній Греко-Католицькій Церкві. Така спроба була зроблена і щодо Покровської церкви. До початку XVII століття відноситься привілей короля Сигізмунда ІІІ, даний члену Луцької уніатської капітули отцю Стефану Пігалевському на Покровську церкву разом із землями та селами, що належали їй. Однак православним вдалося відстояти храм, який, проте, терплячи утиски влади, дедалі більше занепадав. В актах 1607 року зафіксований опис речей Покровської церкви. У ньому згадується давнє рукописне Віленське Євангеліє, а також ікона Богоматері, з двома коронами: над Пресвятою Дівою, та над Богонемовлятком Ісусом. Особлива роль у історії Свято-Покровської церкви належить видатному діячу Української Православної Церкви єпископу Луцькому і Острозькому Афанасію (Пузині), який був членом Луцького православного Свято-Хрестовоздвиженського братства. У 1635 році він розпорядився перебудувати (а за іншими припущеннями – заново відбудувати) Покровську церкву, яка на той час перебувала у занедбаному стані. У 1637 році, в день престольного празника храму – на свято Покрова Пресвятої Богородиці (1 жовтня за старим стилем), владика Афанасій звершив чин Освячення відбудованого храму та Божественну Літургію, а також виголосив перед парафіянами проповідь на захист Православної віри.
Втім, з плином часу католицькі утиски посилилися, і на початку 1680-их років Луцька змушений був покинути православний єпископ Гедеон, (в миру князь Григорій Святополк-Четвертинський), який у 1685 році переїхав до Києва, і тоді ж собор Святого Івана Богослова, а також Покровська церква одночасно перейшли у юрисдикцію Греко-Католицької Церкви. У лоно Православної Церкви храм повернувся у 1795 році.
Пожежа, яка трапилась у Луцьку 30 липня 1803 року завдала значної шкоди Хрестовоздвиженській та Покровській церквам, особливо постраждала саме Хрестовоздвиженська церква – тодішній соборний храм Луцька. Зокрема, вогнем було знищено дах і були дуже пошкоджені два куполи, з яких навіть попадали залізні хрести. Один із них був у 1805 році перенесений у відремонтовану після пожежі Покровську церкву благочинним протоієреєм Георгієм Корнаковським, про що згадує укладений тим же священиком “Опис Луцької Хрестовоздвиженської церкви”. Саме Покровська церква, після цієї пожежі виявилась більш-менш придатним храмом Луцька для здійснення функцій міського собору, що остаточно сталося після ще однієї пожежі, яка трапилась у 1821 році, і у якій згоріла братська Хрестовоздвиженська церква. Але ї тодішній зовнішній вигляд Свято-Покровської церкви залишав бажати ліпшого. Як свідчать документи Волинського облдержархіву, храм перебував “у жалюгідному вигляді”,- без купола, з старим дахом, невідштукатурений і закопчений”. Про невтішний стан храму свідчить і український історик, дослідник минулого Волині, письменник Орест Левицький.
Втім, поступова реконструкція Покровської церкви розпочалась вже 1803 року. Статус соборного храму, наданий тимчасово у 1803 році сприяв цьому, зокрема, були виділені кошти на реставрацію храму. Його прикрашають двома фасадними фронтонами класичного вигляду, а також новим куполом. У 1803 році Покровська церква також була покрита сосновою гонтою. Про усе це згадує дуже цінний документ під назвою “Опис Луцької Покровської церкви”, укладений Луцьким повітовим духовним правлінням у 1806 році, за підписом Луцького міського благочинного протоієрея Григорія Корнаковського – тодішнього настоятеля Покровської церкви. Саме це історичне джерело дає відповідь на те, як виглядав у той час Свято-Покровський храм зовні та зсередини, і які давні рукописи,стародруки та інші церковні цінності зберігались на той час у ньому. Зокрема, серед церковно-богослужбових книг, станом на 1806 рік, там зберігалось 11 найменувань старовинних видань. За цими детальними описами сучасним дослідникам можна було б віднайти ці стародруки, які, можливо не втрачені назавжди, а все таки збереглися у окремих музеях та архівах. На жаль, у Свято-Покровському кафедральному храмі їх нині нема, і доля цих книг невідома. Швидше за все ці раритети були вивезені до Житомира у 1914 році, з наближенням до Луцька лінії фронту в часі початку І Світової війни. Особливо цікавою є доля почаївських богослужбових стародруків (Октоїхів, Ірмологіонів та Служебників), які були там найбільш давніми із збережених стародруків.
Як вже зазначалось, пожежа, яка трапилась у Луцьку 1821 року майже повністю зруйнувала братську Хрестовоздвиженську церкву та прилеглі будівлі. Частину богослужбових предметів знищеного вогнем храму було тоді передано саме Свято-Покровському храму. Настоятелем лишався протоієрей Григорій Корнаковський, який, згідно із тодішнім штатним розписом, продовжував обслуговувати напівзруйновану Хрестовоздвиженську церкву, яка де-юре залишалась соборним храмом Луцька. Багато цінностей було передано до Свято-Пантелеімонівсього храму, розташованого під Луцьком.
Важливим періодом історії та діяльності Свято-Покровського храму був час, коли настоятелем цієї древньої церкви був видатний служитель Православної Церкви на Волині протоієрей Олександр Теодорович. Стараннями цього священика, упродовж 1870-х років Свято-Покровський храм набув тих рис, які притаманні йому донині.
Біографія отця Олександра Теодоровича заслуговує на окрему увагу. Народився він у 1823 році в селі Івання Дубнівського повіту, в родині священика Григорія Теодоровича, закінчив у 1847 році Волинську духовну семінарію, і в 1848 році був рукоположений у священика. У 1848-1849 роках служив у селі Метельне Дубнівського повіту, а з 1867 року зайняв місце настоятеля луцького Свято-Покровського храму.
З перших днів душпастирської діяльності отець Олександр звернув увагу не те, що ввірена йому церква перебуває у незадовільному стані. Її реконструкцію отець зробив справою свого життя. Він довгий час збирав гроші для ремонтних робіт. З часом, завдяки старанням отця Олександра Теодоровича, який у вересні 1867 року зайняв місце настоятеля Свято-Покровської церкви, цей храм став, упродовж 70- років XIX cтоліття, однією з архітектурною окрас міста Луцька.
Варто зауважити, що ще у кінці 1860-х років, архітектурний ансамбль цього храму був доповнений двома шальковидними маківками по покрівлі. Таким його відтворюють на своїх малюнках і фотознімках окремі любителі старовини того часу. Зокрема,один із них – петербурзький художник Петро Струков, у товаристві відомого московського дослідника старовини Помпея Батюшкова у 1866 році відвідує Луцьк і робить малюнок та план Покровської церкви, які були опубліковані двома роками пізніше. Тоді, у 1866 році, до храму ще не було прибудовано просторого притвору з високою шатровою дзвіницею. Їх спорудили вже в 1873-1875 роках. Саме тоді, в часи настоятельства протоієрея Олександра Теодоровича, були проведені основні реконструкційні роботи. Тоді, як вже зазначалось, упродовж 1873- 1876 до основного корпусу храму був добудований притвор із частиною нефу, також були прибудовані зі сходу напівкругла апсида, а на самій будівлі – два куполи. Варто зазначити, що упродовж 9 років свого настоятельства, з 1867 по 1876 роки, протоієрей Олександр Теодорович доклав багато зусиль для ремонту своєї святині. Він також був благочинним Луцького міського благочиння, і першим членом Комітету по ремонту соборної Свято-Покровської церкви. Цей комітет був організований саме з його ініціативи, і він довгий час збирав кошти для ремонтних робіт. Як людина, що мала великі заслуги перед Церквою, протоієрей Олександр Теодорович був похований у 1876 році у вівтарній частині Свято-Покровського храму, де він був настоятелем.
Реконструкція храму тривала і після його смерті. Було продовжено один неф, зі східного боку прибудовано напівкруглу апсиду, а на північному фасаді зведено масивні пілястри. Як свідчать документи, до вівтарної частини Покровської церкви було також у 1870-х роках прибудовано ризницю і пономарку.
«Клірові відомості», починаючи з 1870-х років свідчать, що храм був теплий, добре опалювався. Але єдиною проблемою залишалось те, що начиння храму було досі бідним. Ситуація змінилась на краще вже на початку XX століття.
Покровська церква залишалась соборною з 1854 по 1880 роки. Коли ж статус луцького міського собору отримав 24 вересня, рішенням Волинського-Житомирського архієпископа Димитрия, колишній бернардинський костел – теперішній Свято-Троїцький кафедральний собор, то Покровська церква отримала статус парафіяльньої. Як свідчать «Клірові відомості», у 1880 році храм був «приписаний» до Свято-Троїцького собору. Її попередній статус як самостійної парафії був відновлений вже у 1891 році, а офіційно затверджено волинським правлячим архієреєм на початку січня 1892 року.
Отож, з часу кінця XIX століття Свято-Покровська церква набула того вигляду який, у загальних рисах,притаманний їй і донині. Щоправда буревій, який стався у Луцьку в 60-х роках минулого століття, пошкодив дах, тому при його ремонті був споруджений новий купол.
Головною святинею Свято-Покровської церкви є чудотворна Волинська ікона Божої Матері, щоправда нині у храмі перебуває лише її копія.
Волинська ікона Божої Матері є найбільшою православною святинею древнього Лучеська. Її написання пов’язують із заснуванням у Луцьку єпископської кафедри. Це сталося за князювання сина князя Данила Галицького Мстислава Даниловича, який також обрав Луцьк із його укріпленим замком за свою резиденцію в 1289 році. Монголо-татарам так і не вдалося встановити повністю свого контролю над Галицько-Волинською землею, і це був єдиний край Русі, який фактично був незалежний від ординських завойовників. Цю ласку Божу люди пов’язували з тим, що їхні постійні молитви були почуті. Невдовзі, після змалювання ікони і поміщення її в замковій церкві, Богородицю найменували покровителькою Волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною. Перебував образ спочатку у кафедральному соборі святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова у Луцькому замку, а потім – у Свято-Покровській церкві Луцька.
На початку 60-х років минулого століття атеїстичним «дослідниками» ікона була вилучена з храму і донині перебуває у Національному музеї образотворчого мистецтва у Києві. У 2013 році з нагоди 1025-річчя Хрещення Київської Русі, з благословення предстоятеля УПЦ, блаженної пам’яті, митрополита Київського і всієї України Володимира, був змальований точний список ікони, який було подаровано Волинській єпархії УПЦ. Нині він перебуває у луцькому тимчасовому храмі Всіх святих Землі Волинської, отож тепер вона є святинею кафедрального собору Всіх святих Землі Волинської, який нині зводиться.
Подарована і освячена митрополитом Київським і всієї України Володимиром копія Волинської ікони Пресвятої Богородиці перебуває і у новозбудованому луцькому храмі Волинської ікони Божої Матері.
Костянтин Олексюк