XIII – XVII ст.

НАЙДАВНІШИЙ ПЕРІОД ІСТОРІЇ ХРАМУ (XIII – XVII СТ.)

В історичному минулому і сьогоденні Волині важливе місце займає церква Покрови Божої Матері – одна з найдавніших архітектурних пам’яток краю. Її початки сягають доби Галицько-Волинської держави та Великого князівства Литовського. Це – єдиний давній мурований православний храм, що зберігся у Луцьку ще з княжих часів, і майже не припиняв своєї діяльності, як культова споруда, протягом тривалого періоду.

Хто був першим будівничим і фундатором цієї святині, невідомо. Існує декілька версій щодо часу її заснування. Згідно з однією з них, церква з’явилася ще до першої половини 14 століття. Про це свідчить наступний факт. З 25 липня по 31 серпня 1982 року в Луцьку було проведено дослідження старовинних пам’яток архітектури волинським загоном архітектурно-археологічної експедиції під керівництвом петербурзької вченої Маргарити Малевської. Першочерговим завданням загону було дослідження Покровської церкви, яка і сьогодні рахується найдавнішим діючим храмом. Однак дату заснування святині та імена її фундаторів на той час встановлено не було. Підсумком тривалого дослідження Покровської церкви виявилося те, що вдалося відшукати залишки первісного храму, які збереглися ще з княжих часів. При цьому було констатовано, що наступними будівничими, які відновлювали святиню, з використанням фундаменту та стін першої Покровської церкви, на тому самому місці була споруджена у 17 столітті наступна (друга, а можливо, навіть і третя) Покровська церква, яка і вціліла із значними змінами до наших днів. Церковні фундаменти вдалося виявити на глибині 5 метрів, що свідчило про безперечну старість будівлі. Але головний висновок наукової експедиції, зроблений на підставі збережених фрагментів, що були використані пізніше під час будівництва нового храму в 17 столітті (кладки стін та абсиди, старовинної пальчастої цегли), говорив про наступне: найдавніша Покровська церква у Луцьку почала споруджуватися ще наприкінці 13 – на початку 14 століть, а за деякими припущеннями – цілком можливо, що навіть на початку 13 століття, тобто – в домонгольський період, так само як і собор Святого Іоанна Богослова.

Безперечно, практично одночасно із появою перших міст і сіл на Волині засновувалися найдавніші православні святині, у яких прославлялося ім’я Боже. На жаль, не завжди вони були зафіксовані в документах, та й самі документи часто гинули в періоди війн, пожеж та інших важких випробувань. Очевидно, найперша Покровська церква періоду 13-14 століть була дерев’яною, як і майже всі інші парафіяльні храми древнього княжого Лучеська, але стояла вона на цегляному фундаменті, що і довело дослідження 1982 року. Але дерев’яні святині були недовговічними, вони часто гинули у вирі пожеж. Саме така доля спіткала старовинну дерев’яну споруду Пречистенського монастиря, найдавнішу Димитріївську церкву, та інші святині. Тому відбувалася подальша розбудова монументальних культових споруд: на їхніх старих цегляних фундаментах споруджувалися нові, муровані храми, з цегли або з будівельного каменю, які за своїм зовнішнім виглядом, як правило, нагадували попередні святині.

Що стосується Покровської церкви, то її подальша розбудова могла бути пов’язана з періодами перебування при владі литовських князів Любарта (1340-1385) та Вітовта (1392-1430). Відомо, що смерть останнього луцького князя Болеслава-Юрія Тройденовича (період князювання – 1325-1340) започаткувала довголітню боротьбу за Волинь, Холмщину та Галичину між Польщею, яка уклала союз з Угорщиною, та Литвою. В ході цієї боротьби під владу Любарта підпала більша частина Волині з центром у Луцьку. У місті князь одразу почав будувати замок, а також додаткові захисні споруди. Дійсно, аналіз плану середньовічного Луцька, а також результати археологічних досліджень дозволяють зробити висновок одразу про три лінії укріплень старого міста. Усі ці лінії укріплень було створено у 14 столітті з метою протидії польським загарбникам, а також татарським ордам. Перша лінія була в районі сучасної синагоги та монастиря Домініканців, збудованого також у 14 столітті; друга лінія проходила південніше Покровської церкви, а третя – вздовж берега Стиру, поблизу вірменської церкви Святого Стефана, яка, за деякими даними, була збудована ще у 1378 році, тобто – при князі Любарті, практично одночасно з укріпленнями Верхнього та Окольного замків. Розташований майже поряд з нею Свято-Покровський храм був споруджений, очевидно, або у той же період, або значно раніше, з початком забудови даної ділянки. Крім нього, інші основні на той час об’єкти на цій території – церква Святого Якова, церква Святого Лазаря, церква Святого Духа, помешкання луцьких караїмів та вірмен – споруджувалися у 14-15 століттях, і вони тісно пов’язані з другою лінією укріплень старого міста – тією, яка проходила біля Покровської церкви. Ці захисні споруди, оточені в окремих місцях високими валами та насипами, були надійними, і вони проіснували, поступово змінюючи свій вигляд та доповнюючись новими, не одне століття. В ревізії Луцького замку за 1545 рік ця мережа укріплень названа як “паркан около места.”До речі, до категорії укріплень, враховуючи той факт, що у епоху середньовіччя культові споруди включалися в систему оборонних споруд, цілком справедливо можна зарахувати і Покровську церкву. Адже деякі джерела засвідчують, що вона була безпосередньою частиною укріплень Окольного замку. Не можна оминути увагою і результати археологічних досліджень. У 1977 році під час будівництва меблевого магазину південніше Покровської церкви було виявлено дерево-земляну лінію укріплень Старого Луцька періоду 13-14 століть, що, як зробили висновок науковці, становила згаданий у ревізії Луцького замку “паркан около места.” Це, судячи з усього, – найголовніший аргумент на користь давнього походження Покровської церкви, та прилеглих до неї тогочасних споруд.

Існують також документальні дані, які вказують, що у другій половині 14 століття було завершено вуличне планування старого міста, зі сходженням вулиць поблизу мосту через річку Глушець. При цьому дослідники зазначають, що північніше цього мосту розташовувалася Покровська церква. Саме цей міст пізніше отримав назву Братського. Отже, на основі усіх вищенаведених тверджень можна зробити висновок, що у середині 14 століття Покровська церква вже існувала, відіграючи важливу роль у духовному житті Луцька часів Любарта Гедиміновича, і будучи не тільки важливою духовною фортецею, але й виконуючи роль оборонної споруди.

Наступні сторінки історії храму пов’язані з великим литовським князем Вітовтом.В акті Луцького гродського суду від 16 жовтня 1637 року зафіксовано, що Покровська церква “за велінням святої пам’яті короля Вітовта фундована”(Архив Юго-Западной России.Часть 1.Том 6. – К., 1883, с.29) Це повідомлення саме по собі мало про що говорить, бо його можна трактувати по-різному: і як закладення храму, і як побудову або відбудову його, і як пожертву на храм грошових сум або земельних наділів. Втім, не можна відкидати твердження дослідника історії Луцька, архітектора та громадського діяча Леоніда Маслова, який, наводячи вищезгаданий факт, на його підставі вказує, що побудову Покровської церкви можна пов’язувати саме з князем Вітовтом.

Але деякі дослідники вважають, що заснування першої Покровської церкви у Луцьку сягає першої половини 13 століття. Важливим аргументом на користь такої версії є той факт, що вона, так само як деякі княжі храми Києва, розташована у невеликій западині, значно нижче сусідніх житлових кварталів періоду 15-16 століть, що свідчить про її набагато більшу давність. Цілком можливо, що Вітовт лише відбудував цю церкву після монголо-татарської навали, будучи королем і великим князем Литовсько-Руської держави у 1392-1413 роках.

Про будівничих, які зводили храм, в історичних джерелах не згадується. Разом з тим на підставі давніх княжих документів і грамот можна зробити висновок, що у 1472 році Свято-Покровська церква разом з сусідньою парафіяльною церквою Святого Якова була чи не єдиною з-поміж давньоруських святинь Луцька, які практично повністю збереглися на той час у своєму первозданному вигляді. Зокрема, з 1430-их років при храмі Святого Якова діяв шпиталь для бідних та немічних, заснований за велінням великого князя Свидригайла. Його обслуговували ченці луцьких монастирів, а також священнослужителі луцьких церков. Не виключено, що активну роль у діяльності цього шпиталю у 15-16 століттях відігравало і духовенство Покровської церкви – найближчої на той час до нього парафії.

На жаль, релігійно-правовий статус Свято-Покровського храму, як православної святині, з часом дедалі більше ставився під сумнів місцевими римо-католицькими дворянами, і становище його громади ускладнювалося. Це зумовлювалося поступовим послабленням в межах Великого князівства Литовського позицій православної церкви і зростаючим впливом католицизму, який отримував дедалі сильніші позиції у громадському житті. Ситуація ще більше загострилася після входження Волині до складу Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії 1569 року. На долі Покровської церкви негативно відбилося запроваджене у той час владою право купівлі церковних посад. Скориставшись цим, у 1570 році луцький купець Іван Борзобагатий-Красенський купив собі у короля Речі Посполитої посаду православного владики Луцько-Острозької єпархії. У Луцьку він позамикав церкви та оголосив священнослужителям та мирянам , що служба в них буде відновлена лише після сплати йому як єпископові солідного грошового внеску. У переліку цих храмів значилася і Покровська церква. Луцька гродська книга за 1570 рік зафіксувала цей факт шляхом передачі слів єпископа:”Ось вам замки мої, печатка моя, шнури. До завтра щоб були гроші: з Дмитрівської церкви – 50 литовських кіп грошей, з Покровської теж 50 кіп, з інших – по 20 кіп.” (Архив Юго-Западной России.Часть 1.Том 6. – К., 1883, с.728)

Найдавніші відомі нам документи відносять перші детальні відомості про Покровську церкву саме до 1570 року. У цей період її настоятелем був отець Григорій. Вже тоді церкві належало розташоване між Луцьком і Жидичином село Німецьке з трьома будинками селян, садибою священика та прилягаючими орними землями і сіножатями.

На початку 1583 року Луцьк охопила сильна пожежа, у якій Покровська церква дуже постраждала. Однак вже 23 лютого 1583 року богослужіння у ній відновилися. Проте в документах того року вона згадується як храм, що потребує невідкладного ремонту.

25 квітня 1583 року луцькі священики занесли на Луцького єпископа Іону (Івана Борзобагатого-Красенського) скаргу у луцькі гродські книги про те, що він, “хочучи подачки собі витягнути”, запечатав у Луцьку 8 церков – Димитріївську, Троїцьку, Миколаївську, Покровську, Афанасіївську, Рождественську, Михайлівську і П’ятницьку («Волынские епархиальные ведомости», 1872, №7, с.242).На щастя, Покровська церква пізніше була відкрита, але, на жаль, дуже сильно постраждали і занепали окремі храми, які після сваволі Борзобагатого-Красенського назавжди перестали діяти, і з тих пір уже не відчинили свої двері перед вірними.

На становище Покровської церкви негативно вплинули і події, пов’язані з запровадженням на українських землях церковної унії після відомого Берестейського собору 1596 року. Чимало храмів після цього польська влада різними способами, у тому числі силою, почала передавати новоствореній уніатській церкві. Така спроба була зроблена і щодо Покровської церкви. До початку 17 століття відноситься привілей короля Сигізмунда ІІІ, даний члену Луцької уніатської капітули отцю Стефану Пігалевському на Покровську церкву разом із землями та селами, що належали їй. (Архив Юго-Западной России.Часть 1.Том 6. – К., 1883, с.734) Однак православним вдалося відстояти храм, який, проте, терплячи утиски влади, дедалі більше занепадав.

В актах 1607 року зафіксований опис речей Покровської церкви. У ньому згадується давнє рукописне Віленське Євангеліє, а також ікона Богоматері, з двома коронами: над Пресвятою Дівою, та над Богонемовлятком Ісусом. Цілком імовірно, що мова йшла про славнозвісну ікону Волинської Богоматері, яка датується кінцем 13-початком 14 століть і вважається покровителькою міста Луцька і волинської землі. Її історія заслуговує на окрему розповідь.

Написання ікони, на думку істориків і мистецтвознавців, було приурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька. Це сталося за Мстислава Даниловича – одного з синів галицько-волинського князя Данила Романовича. Посівши княжий престол 1269 року, Мстислав Данилович повелів відкрити в Луцьку другу на Волині єпископську кафедру, після Володимирської, а також збудувати на території Верхнього замку кафедральний собор Святого Іоанна Богослова. Очевидно, саме для собору, згідно з деякими припущеннями, і замовили місцевому майстрові князь та його оточення ікону Волинської Богоматері – унікальну пам’ятку українського мистецтва, своєрідне освячення князівської влади у Великому Лучеську. Деякі дослідники датують час написання цієї ікони періодом 1288-1289 років, тобто – тим періодом, коли історичні джерела вперше офіційно згадують про існування Луцької єпископської кафедри.

„Богородична ікона з Луцької Покровської церкви, правдоподібно, змальована вже після того, як монголо-татари підкорили Київську Русь. – стверджує історик Дмитро Степовик. – Змалювання Волинської ікони, як припускають, було приурочене до перенесення Волинської єпископської кафедри з Володимира-Волинського до Луцька. Це сталося за князювання Мстислава Даниловича, який також обрав Луцьк із його укріпленим замком за свою резиденцію в 1289 році. Монголо-татарам не вдалося встановити свого контролю над Галицько-Волинською землею, і це був єдиний край України, який не платив завойовникам данини. Цю ласку Божу люди пов’язували з тим, що їхні постійні молитви були почуті. Невдовзі, після змалювання ікони і поміщення її в замковій церкві, Богородицю найменували покровителькою Волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною .”

Таку версію походження цієї ікони висловлюють сучасні мистецтвознавці. Але існують інші точки зору з цього питання. Зокрема, в одному з інвентарів Покровської церкви за середину 17 століття говориться, що на той час у храмі був ряд речей, котрі ще у кінці 16 – на початку 17 століть були перенесені з сусідніх закритих уніатами і римо-католиками православних церков – Свято-Яківської, Свято-Лазарівської, а також з найдавнішої православної святині Луцька, збудованої, за переказом, Луцьким удільним князем Позвіздом у 988 році – Свято-Катерининської церкви біля Стиру. Ще у кінці 19 століття деякими російськими істориками висловлювалося припущення, що ікона Волинської Богоматері походила саме з цього храму, який припинив своє існування у 17 столітті. А що стосується луцької замкової церкви Святого Іоанна Богослова, про яку згадує мистецтвознавець Д. Степовик, що нібито саме в ній, на його думку, перебувала ця святиня, то це не так. У соборному храмі Святого Іоанна Богослова насправді зберігалася у 17-18 століттях зовсім інша чудотворна ікона Богородиці – Пречистенська, яка походила, імовірно, з Пречистенського Свято-Успенського Святогірського монастиря, що існував до 17 століття на давньому передмісті Луцька – Хмільнику, на здавна шанованій місцевим населенням Святій горі.

Образ Волинської Богоматері створено за допомогою паволоки, левкасу (крейдяного грунту) і яєчної темпери. Як вважає частина мистецтвознавців, ця ікона була створена вже після монголо-татарської навали 1240 року, і саме тому лик Богородиці на ній пройнятий великим сумом. На думку ряду інших мистецтвознавців (зокрема, Степовика), Волинська Богоматір з Покровської церкви тяжіє своїм стилем до мистецтва Києва 11-12 століть, за всіма ознаками належачи до часів домонгольської Русі (отже, святиня могла відноситись і до більш раннього періоду, ніж її датує більшість дослідників), але має і свої місцеві риси. Це – виразна об’ємність постаті та її видовженість, яка свідчить про певні навички маляра в монументальному мистецтві; похилість плечей, уміле поєднання тональних переходів у межах одного кольору з тонкими, наче графічними, лініями і штрихами; розвинене декоративне відчуття майстра .

„Щодо загальних українських рис Волинської ікони Богоматері, то це, насамперед, теплота колориту, – відзначає мистецтвознавець Степовик. – Кожний колір і відтінок відсвічують ніжністю і теплом: коричневий, помаранчевий, жовтий, білий із кремовим відтінком, навіть зелений. Декоративне вирішення – просте, без надмірних подрібнень прикрас, а в складках одягу переважають пасмовидні чи злегка зігнуті форми. Як і образи Київської Русі, Волинська ікона перейнята глибоким та складним почуттям, де поєднані смуток і любов, ніжність і вольовитість. Вона є однією з найбільш психологічних ікон у старому українському мистецтві. Сила психологічного навіювання українських ікон криється в щирості, неприхованості гострих переживань, у поєднанні кількох, часто суперечливих і пристрасних, почуттів.”

На жаль, святиню у 1962 році було вилучено комуністичними псевдо-науковцями, і вивезено до Києва, де вона і донині зберігається в Національному музеї образотворчого мистецтва України. Хоча тепер, у період духовного відродження, коли держава віддає релігійним конфесіям їх попередню власність, чудотворна ікона Волинської Богоматері повинна повернутися до того храму, з якого вона була забрана атеїстами, і в якому вона приносила втіху та зцілення багатьом поколінням вірних, зміцнюючи лучан духовно в усі складні періоди історії, – зокрема, в 16-17 століттях, коли волинська земля була поневолена поляками, і відбувався наступ католицизму та унії.

Це були справді дуже важкі часи. Громада Покровського храму тоді всіма силами чинила опір натискові католицизму. Не належачи до греко-католиків і теплячи від них утиски, парафія Покровської церкви невдовзі втратила свою давню власність – поселення Німецьке (з 1946 року – село Кам’янка, Луцького району), яке у 1617 році, після переходу до унії архімандрита Жидичинського монастиря, без ніяких правових підстав стало його маєтком. Пізніше, у 1625 році документи згадують, що Покровський храм на той час перебував в аварійному стані і вимагав капітального ремонту. Існують припущення, що православну святиню тоді опечатали уніати, які оголосили її своєю власністю, спричинивши там повний занепад і занедбаність.

Становище Покровської церкви дещо покращилося після приходу на православну єпископську кафедру члена Луцького Хрестовоздвиженського братства отця Афанасія, в миру – князя Олександра Пузини. У 1635 році він відібрав в уніатів захоплені ними раніше православні храми міста Луцька та околиць, а також розпорядився перебудувати (а за іншими припущеннями – заново відбудувати) Покровську церкву, яка на той час перебувала у занедбаному стані. Фактично, він відновив цю святиню з руїн, до яких її встигли довести за кілька десятиліть свого володіння парафією в першій половині 17 століття уніати. В день освячення відбудованого храму на Святу Покрову 1637 року (1 жовтня за старим стилем) єпископ Афанасій Пузина сам особисто службу в ній відправляв і читав перед парафіянами проповідь на захист православної віри. Щоправда, не всі дослідники вважають його будівничим Покровської церкви. Наприклад, історик Луцької єпархії Василь Іванов стверджує, що Афанасій Пузина у 1630-их рр. повернув Покровську церкву, яку уніати встигли довести до повного занепаду, у лоно православ’я, і не відбудував, а тільки частково відновив її споруду. Він також, за версією Іванова, лише заново освятив Покровську церкву після уніатського періоду. Виступаючи на освяченні, владика Афанасій різко засудив уніатів, назвавши Луцького уніатського єпископа Єремію Почаповського та його послідовників єретиками, зрадниками та відступниками від істинної віри. Ця проповідь справила велике враження навіть на тих волинян, які симпатизували уніатам, і багато хто з них під впливом його переконливих пастирських слів повернувся до православ’я («Волынские епархиальные ведомости», 1891, № 35, с.1198).

Не залишила ця проповідь байдужими і самих уніатських священнослужителів. Взагалі, діяльність єпископа Афанасія Пузини викликала різке незадоволення уніатської капітули (духовного правління) міста Луцька. 16 жовтня 1637 року уніатський єпископ Єремія Почаповський звернувся до Луцького гродського суду зі скаргою на православного єпископа Афанасія Пузину «О противозаконном возобновлении им Покровской церкви в Луцке и о публичном поношении Почаповского и общества униатов в проповеди, сказанной отцом Пузыной во время освящения означенной церкви». (Архив Юго-Западной России.Часть 1.Том 6. – К., 1883, с.734-735). Завдяки цій скарзі і порушеній судовій справі збереглися збереглися відомості про особу, безпосередньо відповідальну за перебудову Покровської церкви та новий її вигляд. Документи засвідчують, що коли судовий чиновник Яків Пухальський, розглядаючи скаргу уніатського духовенства, запитав православних парафіян, хто будував церкву і за чиїм наказом, то учасники будівництва відповіли: “…отець Яровицький коштом своїм та дозволом його імені отця Пузини.” (Архив Юго-Западной России.Часть 1.Том 6. – К., 1883, с.735). Відомості про те, що відповідальним за фінансування перебудови храму і здійснення будівельних робіт був отець Іван Федорович, священик Вознесенський Яровицький (настоятель Свято-Вознесенської церкви у селі Яровиця поблизу Луцька), подають також деякі інші акти Луцьких гродських книг. Саме завдяки отцю Івану Вознесенському-Яровицькому, який був відомий як архітектор і будівничий кількох волинських святинь, постала у 1637 році оновлена Покровська церква. Відтоді вона мала злегка звужену по відношенню до нефу напівциліндричну апсиду і загалом у неї був чудовий естетичний вигляд. Цілком можливо, що цей храм з деякими пізнішими добудовами зберігся до наших днів, тобто – не виключено, що, як твердять окремі історики, нинішня церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована саме у 1637 році. Втім, щодо цього документи говорять не зовсім конкретно, а тому така версія не видається достовірною. Адже поки що немає ніяких точних доказів на її підтвердження. Ось чому на охоронній таблиці Покровської церкви, яка була видана ще у радянські часи Волинським обласним управлінням архітектури та містобудування, стоїть саме така дата побудови храму – 13-17 століття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *