У складі Російської імперії

ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА В ПЕРІОД ПЕРЕБУВАННЯ ВОЛИНІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Греко-католики протиправно володіли святинею протягом 110 років. Покровська церква разом зі своїм причтом (тодішніми уніатськими псаломщиком та пономарем, але – без священика) повернулась до православ’я у 1795 році, однією з перших – на рік раніше, ніж Братський Хрестовоздвиженський храм. Це сталося невдовзі після приєднання Західної Волині до Російської імперії, що відбулося у березні 1795 року внаслідок третього поділу Польщі.

Саме при Покровській церкві у причтовому будинку з 1796 року тривалий час розміщувалося Луцьке православне повітове духовне правління (з невеликою перервою у 1800-1804 роках, коли воно було в іншому місці), яке лише через 36 літ – у 1833 році перейшло у нове, звільнене від уніатів приміщення – в будинок Луцького братства і Луцького Братського монастиря Василіан, що діяв до 1833 року при Хрестовоздвиженській церкві.

Але, на жаль, спочатку були численні гострі суперечності, які виникли всередині громади через протидію більшості парафіян Покровської церкви, котрі довгий час відмовлялися приєднуватися до православ’я, побажавши залишитися в унії. Про це свідчить документ за 1826 рік – «Ведомость Луцкого духовного правления, сколько таких приходов, где церкви благочестивые, а прихожане в унии состоят, не быв к благочестию присоединены». В одному лише Луцькому повіті таких парафій, де парафіяни не були приєднані до „благочестя” (православ’я), і продовжували перебувати в унії, станом на 1826 рік було дві: це – Покровська церква у Луцьку, та Різдво-Богородична церква у селі Піддубці. Зокрема, про Покровську церкву документ за 1826 рік подає наступні відомості: «В городе Луцке церковь Покровская, каменная. Сия церковь присоединена к православию 1795 года без прихожан. При сей церкви состоит священник; земли пашенной и сенокосной не имеется». (ДАВО, ф.35, оп. 5, спр. 275, с.6 зворот). Парафіяни тієї частини Луцька, яка належала до Покровської церкви, не приєдналися до православ’я одразу в 1795 році, і залишалися ще декілька десятиліть в унії по тій причині, що поряд з Покровським храмом до 1833 року діяв Братський Хрестовоздвиженський монастир ордену Василіан, який мав у келійному корпусі свою уніатську каплицю, і вів агітацію проти православ’я. Але поступово уніатські парафіяни Покровської церкви поверталися до православ’я, завдяки активній діяльності Луцького православного повітового духовного правління, яке проводило широку просвітницьку роботу серед місцевої людності. У цьому йому постійно допомагали створені у 1795 році органи місцевої російської влади Луцького повіту, але це і не дивно – адже церква у Російській імперії становила з державою єдине ціле, знаходячись під управлінням урядуючого Синоду.

Отже, відновлене після приєднання Західної Волині до Російської імперії Луцьке православне повітове духовне правління, підпорядковане Волинсько-Житомирській єпархії, діяло при Покровській церкві з 1796 року, тобто – з часу свого заснування. Повітові духовні правління у Російській імперії виконували приблизно ту ж саму роль, яку тепер виконують ради благочинних. Спочатку, на рубежі 18 – 19 століть парафії Луцького повіту становили одне благочиння. Пізніше виникло п’ять благочинних округів у повіті, які проіснували незмінно до часу приєднання Західної Волині до Польщі у 1918 році.

Слід відзначити, що Луцьке повітове духовне правління було організовано завдяки активній діяльності одного з перших православних місіонерів, котрі відроджували в кінці 18 століття православні парафії на Західній Волині після більш ніж 100-літнього періоду перебування усіх волинських церков в унії – ігумена Лазаря, який прибув на Волинь з Мошногорського монастиря в Черкаському повіті, згідно з відповідною вказівкою духовної влади. Отець Лазар був призначений у 1795 році благочинним новоствореного Володимирського округу («Волынские епархиальные ведомости», 1880, №2, с. 79). Одночасно він був за сумісництвом також і благочинним Луцького округу, але жив не в Луцьку, а у Володимирі. Очевидно, саме отець Лазар, за відсутністю у 1795-1796 роках у Луцьку православного священика, тимчасово обслуговував у той період Покровську церкву. Він керував приєднанням уніатських парафій Володимирського та Луцького повітів до православ’я, і провів підготовчу роботу, створивши усі необхідні умови для відновлення на Волині діяльності Володимирського та Луцького духовних правлінь. Далі, у 1796 році ігумен Лазар, частково виконавши свою місію, повернувся у Мошногорський монастир, звідки його було делеговано, як одного з найкращих духівників, на Волинь для пробудження православної свідомості місцевої людності.

Починаючи з 1796 року, першим православним настоятелем Покровської церкви після повернення її з уніатського полону був отець Михайло Якович Сибіковський, 1764 року народження – колишній уніатський священик. Цей пастир належав до досить відомого та давнього волинського духовного роду Сибіковських, в якому священицьке служіння було багатовіковою традицією, що передавалася від батька до сина. Ще у 1790 році він був висвячений Луцьким уніатським єпископом Стефаном Левинським на священика, і призначений настоятелем уніатської церкви у селі Несвіч Луцького повіту. У 1796 році добровільно перейшов у православ’я, залишився настоятелем храму в Несвічі, громада якого теж перейшла до православ’я – віри своїх предків, і при цьому одночасно обслуговував Покровську церкву та Братську Хрестовоздвиженську церкву у Луцьку; остання була затверджена 1797 року, як постійне місце служіння благочинних (протопопів) Луцького повіту, діставши статус повітового соборного храму. Отець Михайло служив у Покровському храмі з початку 1796 р. по 1798 р. Він деякий час очолював новостворене Луцьке повітове духовне правління, будучи першим його головою та благочинним (протопопом) Луцького повіту. Пізніше, у 1798 р. отець Михайло був звільнений від обслуговування луцьких церков, та від посади благочинного, і за ним було залишено тільки парафію у Несвічі.

З 1798 року Покровський храм обслуговував новий голова Луцького повітового духовного правління, священик Григорій Вігура, який одночасно був настоятелем Братської Хрестовоздвиженської церкви, що і надалі залишалася соборним храмом Луцька і Луцького повіту. У 1799 році він уже мав звання благочинного (протопопа), і був Луцьким повітовим соборним священиком. Між іншим, по церковному штату, затвердженому ще у 1774 році Синодом, Покровський храм, як одна з міських парафій, повинна була мати свій окремий церковний причт. Крім того, „Клірові відомості” за 1802 рік говорять, що «быть надлежит по штату в приходской церкви (Покровской) – 1 поп, 1 дьячок, 1 пономарь». Але насправді у Покровській церкві тоді був тільки один пономар – Іоанн Михайлович Пінькевич, 1727 р. н., що був записаний при цьому храмі по ревізії з 1800 року, як заштатний. Хоча вже тоді Покровський храм офіційно мав статус самостійної парафії, але настоятеля не було. Покровською парафією станом на 1802 рік опікувався тодішній настоятель Хрестовоздвиженської церкви – уже згадуваний вище повітовий протопоп (благочинний) Луцького повіту, протоієрей Григорій Протасійович Вігура, 1760 року народження, котрий, як і попередній настоятель – отець Яків Сибіковський, теж раніше перебував у складі уніатської церкви. Але в 1794 році, будучи уніатським настоятелем Вознесенської церкви у містечку Брусилів Радомишльського повіту на Східній Волині, перейшов у православ’я, і у 1795 році архієпископом Віктором (Садковським) був возведений у чин протоієрея, а у червні 1796 року Волинсько-Житомирським архієпископом Варлаамом (Шишацьким) був призначений у Луцьк настоятелем Хрестовоздвиженської церкви. У 1798 році у його відання було передано і Покровську церкву, якою раніше опікувався отець Яків Сибіковський.

Як свідчать “Клірові відомості церков Луцького повіту” за 1799 рік, того року до Покровської церкви, як земельна власність, належали чотири двори у Луцьку, в яких жило 13 чоловіків і 3 жінки, котрі відробляли панщину для церкви. Далі, у 1804 році Покровська парафія мала своїми кріпаками 12 чоловіків і 5 жінок, а в 1805 році їх було відповідно 10 і 4, згідно з даними клірових відомостей. Але у 1829 році Покровська церква вже не мала ні своїх кріпосних, ні земельної власності – точніше, вона і тоді була, але тільки на папері, оскільки всіма земельними ділянками розпоряджалися уніати, які самочинно їх захопили ще у кінці 18 століття.

“В оной церкви земли пашенной не имеется, – говорить документ за 1799 рік. – Кроме того, в деревне Немецкое имеется 4 подданых, с грунтами, которые состоят в неправильном владении униатского архидиакона Жидичинского монастыря Иосифа Бучинского, о чем в Луцком поветовом суде дело производится” (ДАВО, фонд 35, опис 5, справа 252, стор.2).

Уже після відібрання російською царською владою у Жидичинського монастиря ордену Василіан частини його маєтків, що відбулося у 1800 році, грунти Покровської церкви у селі Німецьке (нині – Кам’янка, Луцького району) і надалі належали до Луцької уніатської духовної капітули, яка розміщувалася при цьому монастирі.

«Имеется в деревне Немецкое четыре подданных с грунтами, которые состоят в неправильном ведении Луцкой униатской капитулы, о чём производится дело Волынского главного суда, во втором департаменте, отосланное губернскому прокурору Литвинову», – повідомляють про подальший перебіг судової тяганини Покровської церкви клірові відомості Луцького повіту за 1804 рік (ДАВО, фонд 35, опис 5, справа 257, стор.3).

Поряд з Покровською церквою було два кам’яних будинка. Спочатку, до 1797 року тут були резиденція уніатського генерального консистора (духовного судді) Луцької єпархії, та резиденція уніатського архідиякона Луцької єпархії (уніатський Луцький єпископ на той час мав резиденцію у Жидичинському монастирі). У 1797 році ці дві резиденції було відібрано православними від уніатів, невдовзі після переходу до православ’я причту Покровської церкви, і в них розмістилося Луцьке повітове духовне правління. Уніати подали скаргу на православних у Луцький повітовий суд за фактом відібрання у них Покровського храму, та двох уніатських резиденцій при ньому. Однак офіційний розгляд цієї справи у суді почався лише у 1799 році, і тривав на протязі чотирьох літ – до 1803 року. Судовий процес у цій справі було призупинено після того, як у липні 1803 року в старій частині Луцька сталася сильна пожежа, котра дуже сильно пошкодила Братську Хрестовоздвиженську церкву, а також частково – Покровську церкву, і завдала великої шкоди двом резиденціям при ній, у яких зберігалась уся судова документація та архів Покровської парафії; вони згоріли повністю.

Цікаво, що кам’яна споруда Братського Хрестовоздвиженського монастиря, який належав тоді до уніатського ордену Василіан, майже не була пошкоджена вогнем, в той час як сусідня з нею православна Братська церква згоріла майже повністю. Не виключено, що пожежа 1803 року в Луцьку – це був результат навмисного підпалу, і вона була вигідна тільки одній стороні – уніатам. Зокрема, уже тоді, у 1803 році в умисному підпалі православних святинь у Луцьку звинуватив уніатів глава Луцького духовного правління, настоятель Покровської церкви протоієрей Григорій Вігура, який ще раніше, у 1800 році зайняв частину келій Братського Хрестовоздвиженського монастиря, що належали уніатським ченцям ордену Василіан (зокрема, у одній з тих келій містилась домова церква Василіан), і саме у них він розмістив своє духовне правління, яке після пожежі залишилося без приміщення. У відповідь суперіор (настоятель) Братського Хрестовоздвиженського монастиря ордену Василіан отець Афанасій Спендовський подав скаргу на нього, адресовану як до генерального консистора Луцької уніатської єпархії, так і до римо-католицького генерального консистора Луцької дієцезії, з проханням допомогти повернути його монастиреві відібрані келії (до речі, у цьому документі він називає свій уніатський монастир “кляштором”, на латинський взірець). Скарга була написана польською мовою, тому що ні українською, ні російською мовою уніатський отець Афанасій добре не володів. Оскільки ця скарга містить деякі цікаві деталі з історії луцьких церков та Братського монастиря, то її текст слід навести повністю:

“З приводу невинного відібрання в Луцьку церкви Василіан непарафіяльної (тобто, монастирської. – Автор.). З року 1797 від дня 30 травня протягом трьох років мало Духовне православне правління свій осідок в резиденціях при іншій церкві, також на православ’я забраній – Свято-Покровській, за які теж справа велася (в суді – Автор.). Пізніше, по виселенню з кляштору Василіан французів-емігрантів (це було в 1800 році – Автор.) протоієрей Вігура без найменшого домовлення з суперіором своє правління впровадив до того ж кляштору таким способом. Як тільки з кляштору вийшли французи, прислав пан городничий свого квартального до суперіора з запитанням, чи не має кляштор якоїсь шкоди через тих французів, які тут були постояльцями. Відповідь була, що вже реєстр поданий пану городничому.Сказав на це квартальний: я маю указ, щоб сам власними очима ту шкоду оглянути. Після цього превелебний протоієрей Вігура згідно домовленості з городничим і квартальним, про яку було учинено папери, людей своїх в приміщення кляштору вводить, і квартальний тоді ж ключі від двох верхніх подвійних келій йому віддає. І так, цей протоієрей до цих келій запровадив духовне правління і, позамикавши двері, повернувся до своєї резиденції (він жив при Покровській церкві. – Автор). Почувши звістку про це, суперіор послав до нього свого вікарія з регламентом його світлості імператора Павла І, для духовенства католицького виданим, за яким забирати кляштори заборонено, і не дозволяється без виразної монаршої волі забирати те, що є кляшторів греко-уніатських посполитим добром. Відповів на те протоієрей: мені ключі є віддані з дозволу пана городничого. Послав тоді суперіор того ж вікарія до пана городничого, з тим же регламентом, але так і не дочекався відповіді від нього (очевидно, його просто не допустили до городничого – Автор.). Впроваджене у такий спосіб до кляштору духовне правління було там до пожежі, що мала місце 30 липня 1803 року у Луцьку, у якій і кляштор, і церква частково згоріли, а в часі перед тим воно, правління, з келій кляшторних у нижче описаний спосіб наші святині винесло. Коли після пожежі повітовий писар Малевич зі своїми товаришами хотіли те правління до тих же келій впровадити, то законники не допустили, зважаючи на те, що воно, правління, яке раніше найкращі келії захопило, і особи з якого поводили себе в них непристойно по відношенню до законників, не в праві і надалі утримувати у кляшторі ці ж келії.

Однак потім, у відсутність суперіора, за сприяння городничого і штатських жовнірів (очевидно, маються на увазі жандарми в штатському – Автор.), з допомогою військових, благочинні Подчашинський і Антосевич до тих же келій своє правління запровадили, а олтар, заложений там же законниками, оскільки після пожежі не було іншого пристойного місця – зняли, разом і наступне ними було забране: „орнат” (уніатська риза, або фелонь), стільці, два маніпуляна, “альба” і “хумерал”(різновиди католицьких облачень), келих з ложечкою, всередині позолочений, “патена” (блюдце) зі срібла і теж позолочена, “велюм” (завіса) з вишивками, дві вази, “пурифікатор” і “корпорад”, антимінс, чотири вівтарних обруси, “антепедіум” з шовкової матерії з фресками та візерунками, розп’яття дерев’яне з підставкою, які зовні були пофарбовані, образ Найсвятішої Діви Марії паперовий, за склом, з рамами різьбярської роботи, які місцями помальовані, а місцями позолочені; великий “Мшал” (Служебник), оправлений у чорну шкіру з позолоченими краями, покривала з менсою (вівтарним столом), два олов’яних світильника, також два дерев’яних світильника, дві білі воскові свічі, і один малий дзвін.

Про віддання усіх перечислених тут речей, і про видалення з цього кляштору православного духовного правління я, як суперіор, звертався у Волинське губернське правління, яке своїм листом від 27 листопада 1803 року повідомило, що справа ця ним була послана на розгляд у Волинську православну духовну консисторію, однак до цього часу від консисторії кляштор не має жодної відповіді. Тому просимо превелебного духовного консистора римо-католицького і уніатського у Луцьку виробити остаточну резолюцію з цього питання, і покарати винних, з дотриманням законів, та з участю в цьому греко-російської Волинської духовної консисторії.

Дано 15 лютого 1804 року. Ксьондз Афанасій Спендовський, суперіор Луцького кляштору Василіан.” (ДАВО, ф. 382, оп. 2, спр. 62, с. 10).

Як бачимо, на той час церковне майно уніатської громади Луцького Братського Хрестовоздвиженського монастиря було досить скромним. У 1804 році Луцьке повітове духовне правління на вимогу губернської влади мусило повернути уніатам належні їм церковні речі, які під час пожежі 30 липня 1803 року були винесені з келій їхнього монастиря православними священиками, і з тих пір у 1803-1804 роках зберігалися у ризниці Покровської церкви, яка була тоді єдиним діючим православним храмом Луцька.

Пожежа 30 липня 1803 року завдала значної шкоди не тільки навколишнім будівлям, але і самій Покровській церкві. Зокрема, було пошкоджено дах, і частково згорів купол. Але найбільше постраждала саме Братська Хрестовоздвиженська церква – тодішній соборний храм Луцька; зокрема, вогнем було знищено дах, і були дуже пошкоджені два купола, з яких навіть залізні хрести попадали під час пожежі. Один з цих хрестів був узятий на Покровську церкву, відремонтовану в 1805 році, про що згадує укладений тоді ж, у 1805 році благочинним протоієреєм Григорієм Корнаковським “Опис Луцької Хрестовоздвиженської церкви” (ДАВО, фонд 370, опис 1, справа 44, стор.1).

Саме Покровська церква виявилася єдиним більш-менш придатним храмом, який міг би функціонувати в якості міського собору Луцька після згоріння Братської церкви, яке сталося пізніше – у 1821 році. Але і її тодішній зовнішній вигляд був далеким від ідеального. Як свідчать документи Волинського облдержархіву, Покровська церква залишалася «в жалком виде: без купола, с ветхой крышей, неоштукатуренная и закопченная». Такою ж її змальовував відомий український історик 19 століття, дослідник і знавець минулого Волині, письменник Орест Левицький. Він писав: “Собор було тимчасово поміщено у Покровську церкву – тісну, вбогу, побудовану за зразком уніатських церков (очевидно, маються на увазі його численні перебудови, здійснені у 18 столітті, в уніатський період – Автор.), яка при тому стояла у низькому місці і була закрита єврейськими будиночками.”

Статус соборної, наданий у 1803 році духовним правлінням, зумовив швидкий розвиток Покровської церкви. На кошти, виділені російською владою, храм тоді ж, у 1803 році реставрується. Його прикрашають двома фасадними фронтонами класичного вигляду, а також новим куполом.

Тоді ж, у 1803 році настоятель храму – протоієрей Григорій Протасійович Вігура був переведений на іншу парафію, і новим благочинним і настоятелем храму став молодий священик Олександр Якович Морачевич, який з 1804 року служив також і в Хрестовоздвиженській церкві (походив з духовного роду, народився у 1777 році в селі Медведівка Ізяславського повіту). Після того, як його у 1806 році перевели на іншу парафію, новим настоятелем Хрестовоздвиженської церкви і приписної до неї Покровської церкви з 5 серпня 1806 року став священик Григорій Йосипович Корнаковський, який у жовтні 1812 року був затверджений, як говорить документ, „надблагочинним” (тобто – протопопом, керівником над благочинними) усього духовенства Луцького повіту (ДАВО, фонд 35, опис 5, справа 273, стор.2).

Також у 1803 році Покровська церква була покрита зверху “сосновою гонтою”. Про це згадує дуже цінний документ під назвою “Описание Луцкой Покровской церкви”, укладений Луцьким повітовим духовним правлінням у 1806 році, за підписом Луцького міського благочинного, протоієрея Григорія Корнаковського, який тоді був настоятелем Покровської церкви. Саме це історичне джерело дає відповідь на питання про те, як виглядав на той час Покровський храм зовні та зсередини, і які давні ікони, рукописи, стародруки та інші церковні цінності зберігалися на той час у ньому. Окремі частини цього документу слід навести повністю:

«Луцкая Покровская церковь кирпичная, на восток построена, год начала ее и фундаторы неизвестны; в 1803 году покрыта гонтой сосновой, с одним небольшим куполом посередине, на коем крест железный. Над входными же дверьми выведена в 1805 году кирпичная, довольно высокая стена, к коей и крыша присовокуплена, на коей крест железный установлен. Долгота церкви – 9,5 саженей, и ширина – 4,5 сажня, в ней окошек с гратами железными, сего 1806 года в октябре починенных – 7. Двери для вхождения – большие, деревянные, железом укрепленные, с внутренним замком, при коем внутри по обеим сторонам в стенах – шкафы для содержания ризницы и книг. Над дверьми по униатскому взводу – для пения хор, в правой стене для вхождения на хор – двери. После пожара и от дождя мокроты опавшая штукатурка сего 1806 года в октябре вновь выштукатурена через доброхотные на то даяния.

Престол каменный, по униатскому взводу, на коем алтарь сницарской (резной) работы, раскрашенный в некоторых местах золотом и серебром, с четырьмя маленькими «филярами», и четырьма по бокам изваянными ангелами, на котором – икона Богоматери с держимым на руках Спасителем, окружена деревянными резными посеребренными лучами, на которой – риза самого чистейшего серебра, с резным рисунком и небольшими около головы серебряными лучами, на голове – венец из желтой меди, позолоченный, с крестиком. Занавес – гарнитура красного, полосатого, с небольшими беленькими цветами, на коем – фольбана таковая же, обложенная желтым мишурным позументом. Второй занавес – холстяной, на нем писана икона Благовещения Богоматери. Престол покрыт простым белым холстом, спереди – атласом, в трех штуках – желтого, попелястого и белого цветов, с разными вышиванными на попелястом и белом тле шелковыми цветами; на котором ныне – антиминс, перенесенный из Соборной Крестовоздвиженской церкви. На престоле – крест маленький, кипарисовый, в серебро оправленный, с позолотой. По левой стороне престола в стене – жертвенник с запирающимися маленькими дверьми, которые запираются внутри железным замком; за престолом при стене – деревянный, с тремя шуфлядами для хранения ризницы шкаф.

Иконостас – маленький, на досках писанный, ветхий, на коем – Спасителя и Богоматери иконы, тоже ветхие, на иконе Богоматери – занавески две, с фольбаны и красной тафты, обложенные кругом узенькой красной тасьмой, около головы – из красной атласной ленты с цветочками разноцветными венец. При занавесках – два на дроте сделанных цветка. На образе Спасителя – занавес из платка гарнитурного, с цветочками золотыми и посеребренными. С левой стороны иконостаса – икона Спасителя волошской ткани, большая, с позлащенными рамами, внизу – пелена красная и желтая, в цвете адамашка, при ней небольшой алтарь. По правой стороне – такой же алтарик, на котором – икона Богоматери с держимым на руке Младенцем, на коей – риза серебряная, позолоченная, на голове – венец серебряный, позолоченный, с четырьмя хрустальными камешками, на Спасителе – риза таковая же, на ней – занавески две синего гарнитура, в таком же цвете, обложенные белым мишурным позументом (Очевидно, тут говориться про чудотворну Волинську Богородицю. – Автор.). Там же – икона Святителя Николая маленькая. На иконостасе писаны Апостолы, коих там шесть, и Пророков четыре. Посередине – Великий Архиерей, перед которым – паникадило желтое, с цепочками, без крыши.

Царские врата – резчицкой работы, с четырьмя Евангелистами и Благовещением, позлащенные, ветхие, по бокам – ленты ситцевые в разных цветах. Катапетасма – зеленой тафты, новая. Крестов процессиональных – два, из коих один – с корпусом деревянным, а другой – тесанный, третий же – с распятием при дверях, деревянный тоже.

Колокольня по сгорении города еще не сооружена. Колоколов – четыре, небольшие, без обозначения годов.» (ДАВО, фонд 370, опис 1, справа 37, стор. 1-2).

Про церковне начиння храму, яке на той час було досить багатим, говориться наступне:

«Гробница для содержания святых таин – серебряная, внутри вызолоченная, с крышею марципаново-позолоченною (очевидно, тут говориться про дуже густу позолоту. – Автор.), на которой – звезда с буквами, значащими: Иисус Христос, серебряная, позолоченная, весу – 44 лота, ценою 111 злотых. Чаши две – серебряные, внутри вызолоченные, весу 1,3 лутов, ценою 70 злотых. Дискос – униатский, один, без подножия, серебрянный, вызолоченный, весу – 9 лутов, ценой – 23 злотых. Звезда серебрянная – одна, маленькая. Лжицы – две, серебряные, из коих одна вызолоченная, все весу – 6 лотов, ценой 12 злотых. Подсвечников из белой меди, больших – 4 пары; и перед Апостолами, жестяных, наподобие звезд побеленных – шесть. Перед наместными иконами подсвечников деревянных, крашеных синей краской – два, из коих один – большой. Крест из белой меди, с подножием, большой – один. Блюда для содержания святой воды: большое, с железной меди – одно, другое – посредственное, белое, и два маленьких блюда – с желтой меди.» (Там же, стор.8)

Серед церковних та богослужбових книг станом на 1806 р. збереглося 11 найменувань старовинних видань; про них, зокрема, теж детально говорить документ:

“Церковные книги следующие.

1. Евангелие виленской печати, обложенное зеленым плисом, оправленное в серебро по углам, с одной стороны – с изображением Евангелистов, посередине – распятие, с Богоматерью и Иоанном, и внизу – Богородица со Спасителем, на другой стороне по углам – серебрянные выпуклости, а посередине – таблица серебрянная с изображением Покрова Богоматери.

2. Евангелие львовской печати, обложенное атласом попелястым, на углах коего с одной стороны – серебрянные четыре крепления, посередине – распятие, с четырьмя маленькими звездами, с другой стороны – две выпуклости серебрянные.

3. Апостол львовской печати, ветхий, оправленный в черную кожу.

4. Октоихов два – один почаевский, оправленный в черную кожу; другой – львовской печати, весьма ветхий.

5. Миней три: одна – почаевской печати, в четырех томах, новая, в черную кожу оправленная; и две – львовской печати.

6. Два Трифологиона львовской печати, ветхие.

7. Триодь постная, львовской печати, ветхая, непригодная.

8. Триодей цветных – две, львовской печати, из коих одна – оправлена в кожу, а другая – без оправы.

9. Служебников униатских – четыре, из них уневской печати – два, и почаевской печати – два.

10. Ирмологионов почаевской печати, общих, ветхих – два.

11. Требников львовской печати – два, один оправлен в кожу, а другой – нет.”(Там же, стор.10)

За цими детальними описами сучасним дослідникам можна було б віднайти ці давні стародруки, які раніше належали Покровській громаді, і які нині, можливо, ще не втрачені назавжди, а все-таки збереглися у окремих музеях та архівах. Принаймі, у церкві їх тепер уже немає, і що з ними сталося – точно невідомо. Швидше за все, ці раритети було вивезено у Житомир у 1914 році, у період наближення до Луцька лінії фронту Першої світової війни, а пізніше їх шлях міг простелитися далі на схід. Особливо цікаво було б дізнатися про долю почаївських богослужбових стародруків (ірмологіонів, октоїхів та служебників) з Покровського храму, які, судячи з усього, були там найбільш давніми. Також у Покровській церкві у 1806 році, за свідченням цього ж опису, зберігалося 22 набори риз, серед яких були і досить рідкісні на сьогоднішній день різновиди священицького вбрання, вишиті з дуже дорогих на той час матеріалів. Також у храмі було три поношених уніатських далматика, великий “воздух”, теж уніатський, і 5 старих полотняних напрестольних покривал („из ветхого холста”). Опис Покровської церкви за 1806 рік завірив своїм підписом тодішній її настоятель, благочинний протоієрей Григорій Корнаковський, а також тодішній пономар цього храму Іоанн Літкевич. До речі, останній підписався польською мовою, оскільки жодною іншою мовою він добре не володів (Там же, стор. 2).

У 1821 році у старій частині Луцька сталася нова пожежа, яка майже повністю знищила Братську Хрестовоздвиженську церкву, і частково – Братський будинок, а також завдала шкоди прилеглим до Покровської церкви будівлям. Частину богослужебних предметів знищеного вогнем Братського храму було передано в Покровську церкву, настоятелем якої і надалі залишався протоієрей Григорій Корнаковський, котрий, згідно з тодішним штатним розписом, продовжував обслуговувати напівзруйновану на той час споруду давньої святині Луцького братства, у чудом вцілілій вівтарній частині якої невдовзі після пожежі, у 1824 році було влаштовано тимчасову каплицю, і Братська Хрестовоздвиженська парафія на папері залишалася соборним храмом Луцька і Луцького повіту до нової пожежі 1854 року. Найбільші цінності – давній іконостас та чотири позолочені ікони Братської Хрестовоздвиженської церкви були перевезені, для безпечного їх зберігання, спочатку – у Гнідавську Свято-Пантелеймонівську церкву, а пізніше – в Острозький Преображенський монастир, де вони були станом на 1829 рік, а далі сліди цих старовинних реліквій загубилися.

Після пожежі 1821 року Покровська церква, як єдиний вцілілий храм Луцька, фактично була соборною, хоча офіційно на папері вона стала такою тільки у 1854 році. У 1824 році на Покровську парафію вперше після 1795 року був направлений окремий настоятель – священик Ісидор Захарович Метельський, 1796 року народження, який був рукоположений 17 серпня 1824 року Стефаном, єпископом Волинським і Житомирським, і того ж року призначений до Покровської церкви у Луцьку. Цей пастир невдовзі після свого прибуття до Луцька – у 1825 році став членом Луцького повітового духовного правління, і також його призначили викладачем російської мови Луцького повітового дворянського училища, яке було відкрито недалеко від Покровської церкви. У 1833 році він тимчасово залишив Покровську церкву, і служив у 1833-1834 роках у містечку Клевань, куди тимчасово перемістилося це училище, будучи в ньому викладачем Закону Божого, та священиком в училищній Різдво-Богородичній церкві. Але в 1834 році разом з цим училищем був повернутий у Луцьк, до виконання обов’язків настоятеля Покровської церкви і викладача Луцької гімназії (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 280, с. 12-13).

Тоді, у 1824-1834 роках Хрестовоздвиженська церква залишалася самостійною, і її настоятелем і надалі був протоієрей Григорій Корнаковський, а при ньому служили диякон Харитон Кондратович і пономар Симеон Берегович. Але вже у травні 1835 року новим настоятелем Хрестовоздвиженської церкви і благочинним протоієреєм Луцького повіту став священик Ісидор Метельський, який до того служив у Покровській церкві. Попередній настоятель Хрестовоздвиженської парафії – протоієрей Григорій Корнаковський тоді помер, залишивши вдовою 60-літню дружину; дітей у них не було.

Ставши настоятелем Хрестовоздвиженської церкви, отець Ісидор Метельський був увільнений від обслуговування Покровської церкви, яка зберегла статус самостійної парафії. Новим її настоятелем у 1835-1840 роках був священик Володимир Афанасійович Добровольський, який одночасно обслуговував Гнідавську Свято-Пантелеймонівську церкву, та Преображенський храм у Черчицях (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 280, с. 17, 46). Він народився у 1798 році у Вінниці, закінчив Волинську духовну семінарію, був висвячений у 1824 році, і спочатку служив на парафіях Дубнівського повіту. З 1835 року служив настоятелем Свято-Пантелеймонівської церкви у селі Гнідава Луцького повіту, і одночасно обслуговував у 1835-1840 роках Покровську церкву. „Клірові відомості” за 1837 рік свідчать, що він жив тоді не в Луцьку, а у Гнідаві. У жовтні 1840 року указом Луцького повітового духовного правління отець Володимир Добровольський, як свідчить документ, отримав новий послух – „определён в Луцкое временное рекрутское присутствие для привода рекрутов к присяге” (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 283, с. 50). Саме тоді, у 1840 році отця Володимира було залишено настоятелем тільки Гнідавсько-Черчицької парафії, і було звільнено від обслуговування Покровської церкви у Луцьку.

Отже, вже з 1840 року Покровська церква була приписною до Хрестовоздвиженської; саме як приписна, вона згадується у „Клірових відомостях Луцького повіту” за 1841 рік. Її обслуговував настоятель Хрестовоздвиженської церкви, благочинний протоієрей Ісидор Метельський. Далі, у 1849-1854 роках настоятелем Покровської церкви був священик Ілля Клопотович, який одночасно служив другим священиком соборної Хрестовоздвиженської церкви аж до її закриття і опечатання у 1854 році. Саме тоді, у 1854 році Покровська церква стала соборною.

Коли Покровська церква у 1854 році стала соборною, то її новим настоятелем став благочинний протоієрей Ісидор Метельський, який служив там до самої смерті у 1866 році. При ньому другим священиком цього храму в 1854-1861 роках був отець Ілля Клопотович, а далі, у 1861-1866 роках другим священиком у церкві був отець Стефан Васильович Гуцевич. Саме він у 1866-1867 роках тимчасово служив настоятелем храму. При ньому служили диякони Павло Лесневич і Павло Кононов.

Новий ремонт споруди Покровського храму мав місце у 1854 році. Його причиною була вже згадувана вище пожежа, яка знищила дах церкви. У кінці 1860-их рр., у період настоятельства протоієрея Олександра Теодоровича архітектурний ансамбль церкви був доповнений двома шальковидними маківками по краях покрівлі. Таким його відтворюють на своїх малюнках і фотознімках окремі любителі старовини того часу.

Зокрема, один з них – петербурзький художник Петро Струков у товаристві відомого московського дослідника давнини і книговидавця Помпея Батюшкова у 1866 році відвідує Луцьк і робить малюнок та план Покровської церкви, які були опубліковані двома роками пізніше. Тоді, у 1866 році до храму ще не було прибудовано просторого бабинця з високою шатровою дзвіницею. Їх спорудили вже в 1873-1875 роках. Саме у цей період розгорнулися чергові роботи по перебудові храму. Вони були початі завдяки зусиллям тодішнього настоятеля, уже згадуваного вище протоієрея Олександра Теодоровича, при підтримці влади, і проводилися у руслі традицій російського церковного будівництва. В ході реконструктивних робіт основну споруду Покровської церкви було розширено на захід за рахунок прибудови бабинця з дзвіницею (раніше дзвіниця знаходилася на дубових поперечинах під дахом).

Кам’яну дзвіницю, як свідчать „Клірові відомості”, було прибудовано ще у 1871 році стараннями отця Олександра Теодоровича і тодішнього старости Олександра Белюгова; на ній, як і раніше, було чотири давніх дзвона (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 376, с. 13). Саме митрофорний протоієрей Олександр Теодорович (1823-1876), невтомний настоятель Покровської церкви, за 9 років свого служіння у ній приклав особливо багато зусиль для ремонту своєї святині. Постать цього священика заслуговує на особливу увагу. Народився він у 1823 році у селі Івання Дубнівського повіту, в сім’ї священика Григорія Теодоровича. Закінчив у 1847 році Волинську духовну семінарію, і в 1848 році був рукоположений у сан священика преосвященним Ієрофеєм, вікарним єпископом Острозьким. У 1848-1849 роках служив у селі Метельне Дубнівського повіту, у 1849-1850 роках – у селі Щаснівка Кременецького повіту, і в 1850-1867 роках – у селі Крупа Луцького повіту. Далі, з 1 вересня 1867 року зайняв протоієрейське місце при Луцькій Покровській церкві, і був благочинним Луцького міського благочиння, і першим членом комітету по ремонту Луцької Покровської соборної церкви (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 343). Цей комітет був організований саме за ініціативою отця Олександра Теодоровича. Він довгий час збирав гроші для ремонтних робіт. Як людина, що мала великі заслуги перед церквою, отець Олександр був похований у 1876 році у вівтарній частині свого храму.

Далі, у середині 1870-их років до апсиди прибудували світлицю, звели дерев’яний ґанок, а також змінили зовнішній вигляд покрівлі. Її прикрасили декоративними цибулястими куполами-маківками на російський зразок. Перебудовчі роботи продовжилися у 1876 році. Було продовжено один неф, зі східного боку прибудовано напівкруглу апсиду, на північному фасаді – зведено масивні пілястри. Як свідчать документи, до вівтарної частини Покровської церкви у 1870-их рр. було влаштовано кам’яні прибудови: ризницю та пономарку (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 384, с. 32). Перебудова 1870-их років, у ході якої використовувалася цегла з розібраних на той час стін Хрестовоздвиженської церкви, значно змінила вигляд Покровського храму. Його попередня, притаманна для більшості храмів Волині 17-18 століть оригінальна архітектурна форма виявилась у деякій мірі зіпсованою. Покровська церква за своїм зовнішнім виглядом, зокрема за формою куполів, стала більше нагадувати російські, а не волинські святині. Перебудова здійснювалася за проектом Волинського єпархіального архітектора Раструханова, який також був причетний до здійсненої у 1879-1880 роках реконструкції споруд колишнього Луцького римо-католицького монастиря Бернардинів – сучасного Свято-Троїцького собору. Він же спроектував дзвіницю Почаївської Лаври, збудовану у 1861-1871 роках, та багато інших храмів Волині того часу.

За настоятельства отця Олександра Теодоровича було влаштовано опалювання храму. „Клірові відомості”, починаючи з 1870-их років, свідчили: „Церковь тёплая, отапливается тремя печками” (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 384, с. 32). Єдина проблема полягала в недостатньості церковного начиння. Громада тоді ще була небагатою. Документ за 1878 рік повідомляв про Покровську церкву наступне: „Утварью посредственно-недостаточна. Евангелие и все ризы ветхи” (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 290, с. 2). Але вже станом на 1911-1912 роки, завдяки підтримці влади та приватних меценатів, ситуація змінилася на краще, і Покровський храм на той час, як свідчать документи, був дуже багатий своїм церковним начинням. Парафія навіть мала у 1911-1912 роках свої цінні папери, що перебували на зберіганні у державних установах. Це – 7 білетів державної 4-процентної ренти (на 5300 рублів), дані на поминання померлої Катерини Рогаль-Качури, і ще – 100-рубльова облігація внутрішнього 5-процентного займу, дана на поминання померлого Федора Белецького. Їх було пожертвувано для храму в 1903 році (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 384, с. 33).

Починаючи з 1868 року, до Покровської церкви належав і один домовий храм – Свято-Казанський. Він діяв на передмісті Луцька – Красному, при Луцькому гарнізонному госпіталі. Домову церкву Казанської Богоматері було влаштовано у 1868 році за бажанням і стараннями тодішнього ординатора госпіталю Андрія Ксенофонтовича Левитського. Після освячення престола храм було приписано до Покровської соборної церкви, а далі – до Луцького Свято-Троїцького собору. «На содержание причта жалованья не положено; за требоисправления и отправление Богослужений в сей церкви высочайше повелено конторе госпиталя испрашивать для священника в виде награды по 100 рублей в год», – свідчать „Клірові відомості” за 1880 рік (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 356, с.3). Далі, 2 листопада 1879 року у відання Луцького православного духовного правління, що діяло тоді при Покровській церкві, було передано колишній бернардинський костел, перебудований у 1875-1879 роках, для перевисвяти його на православну церкву (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 355, с.2).

Покровська церква залишалася соборною з 1854 року до 1880 року. Коли ж статус кафедрального православного собору було надано 24 вересня 1880 року рішенням Волинсько-Житомирського архієпископа Димитрія переосвяченій ним у той же день на православний храм споруді колишнього бернардинського костелу, відомій з тих пір як Свято-Троїцький собор, то Покровська церква отримала статус парафіяльної, а невдовзі, того ж року – стала „безприходною”, приписною до собору.

Як свідчать „Клірові відомості”, у 1880 році над вівтарною частиною храму було покладено новий дах, і такий же дах було встановлено і на середній частині головного купола Покровської церкви. Її попередній статус, як самостійного храму, було відновлено лише 23 листопада 1891 року, а офіційно затверджено архієреєм і консисторією на початку січня 1892 року. Приблизно тоді ж, 9 січня 1892 року настоятелем відновленої самостійної Покровської парафії був призначений священик Феофан Степанович Савлучимський, 1848 року народження, уродженець села Коростова Острозького повіту, випускник Волинської духовної семінарії 1840 року, вдівець, який раніше, у 1885-1892 роках служив другим священиком Свято-Троїцького собору, будучи помічником тогочасного настоятеля собору – протоієрея Ананії Бродовича (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 365, с.11).

До речі, саме з 1892 року до Покровської церкви було вирішено приписати чотири чеських селища, серед населення яких духовенство Покровської церкви проводило місіонерську діяльність. Це – Яровиця (Нова), Милуші (нині – село Милушин, не плутати назву цього колишнього чеського поселення з українським селом Милуші, що між Зміїнцем і Маяками – колишнім Княгинінком. – Автор.), Лип’яни і Борятин (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 379, с.13-14). В межах парафії було три училища Міністерства народної освіти: Луцьке міське двокласне, в якому законоучителем був молодий священик Покровської церкви, і два сільських однокласних училища – у чеських селищах Милуші та Борятин. До речі, після шкільної реформи залишилося тільки одне з них – міністерське у Борятині, яке проіснувало до початку війни в 1914 році. Церковно-парафіяльної школи при храмі тоді ще не було, вона з’явилась лише у 1907 році.

Далі настоятелями храму після Теодоровича були священик Миколай Чайковський (у 1901-1905 роках), та священик Іоанн Капустинський (у 1905-1910 роках). У 1905 році побував у Луцьку і відправив божественну літургію у Покровській церкві преосвященний Арсеній, єпископ Володимир-Волинський і вікарій Волинсько-Житомирської єпархії (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 379, с.13-14).

Тодішні клірові відомості за кінець 19 століття чомусь відносять початкову дату побудови Покровської церкви саме до 17 століття, стверджуючи, що її було відновлено в той період стараннями парафіян. Хоча насправді відновителем храму був перш за все сам єпископ Афанасій Пузина, який, будучи багатим дворянином, за власні кошти відбудував давню святиню – звичайно, при участі в цьому парафіян, котрих він один об’єднав і очолив для того, щоб відродити і захистити від уніатів святе православ’я на Волині. Єдині більш-менш об’єктивні дані про минуле храму подає у написаній ним „Кліровій відомості” за 1905 рік призначений того ж року настоятелем храму парафіяльний священик Іоанн Семенович Капустинський, 1849 року народження, син священика містечка Степань Рівненського повіту, випускник Волинської духовної семінарії 1871 року, вдівець, висвячений на священика у 1875 році; у нього було два сина, один з яких служив тоді матросом на крейсері „Аврора”. Саме цей священик у 1905 році писав про історію Покровської церкви наступне: „Церковь сия, бывшая приписная к соборной Крестовоздвиженской, с 1892 года самостоятельная. Когда и кем построена, неизвестно, но, как видно из „Вестника Западной России” за 1865 год, церковь Покровская была уже в 15 веке, а в 1635 году в числе четырёх церквей Луцка отнята была князем Александром Пузыной, в монашестве Афанасием, у епископа униатской церкви Иеремии Почаповского и передана из унии православным” (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 379, с.13).

До речі, першим літописцем Покровської церкви був її настоятель у 1833-1866 роках – протоієрей Ісидор Степанович Метельський, 1797 р. н., уродженець села Острівці Луцького повіту (нині – Рівненської області). Разом з ним у 1861-1866 роках служив другий священик Покровської парафії – Стефан Васильович Гуцевич. Саме отець Ісидор зібрав і систематизував перші документи, що стосувалися історії храму, і посилання на деякі з них містяться у „Клірових відомостях” за 1830-і – 1850-і рр. Отець Ісидор походив зі старовинного священицького роду Метельських. Його троє синів – Захарія (1844 р.н.), Миколай (1846 р.н.) і Феодор (1849 р.н.) теж продовжили духовну традицію свого роду, ставши священиками. Вони служили у межах сучасної Рівненщини.

У 1881 році інтер’єр Покровської церкви прикрасив новий розпис її стін. У 1887 році в храмі встановлено новий іконостас, який зберігся до наших днів (у 1999 році його було позолочено). Страшною загрозою для Покровської церкви могла стати пожежа, яка виникла 12 травня 1896 року в старій частині міста. Однак завдяки героїзму солдат розквартированого у Луцьку на передмісті Красному 33-ого драгунського Ізюмського полку (пізніше перейменованого на 11-ий гусарський Ізюмський) цей храм вдалося врятувати від вогню.

Цікавою є історія земельної власності Покровської парафії. Спочатку всі землі та угіддя церкви у 1798 році були захоплені уніатами, яким вони юридично почали належати ще раніше. За цим фактом було порушено справу Луцьким духовним правлінням за відповідним рішенням від 28 вересня 1798 року. За постановою Луцького повітового суду, цю справу було передано у 1829 році у Волинську духовну консисторію, для надання відповідного заключення. А при колишній соборній Хрестовоздвиженській церкві також не було сінокосної та орної землі, а садибної землі з городом було до півдесятини, але і її частину самовільно захопили євреї; крім того, були ще землі, зайняті будинками приватних осіб, які після „упразднения” Хрестовоздвиженської церкви перейшли у відання Покровської парафії. Від них, а також від належних цій церкві торгівельних лавок збиралися кошти на приведення в порядок кам’яного будинку при Покровській церкві, призначеного для проживання причту. Також було ще 4 десятини землі, які були захоплені приватним власником, і у 1847 році щодо цього було заведено справу в Луцькому повітовому суді (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 379, с.13). Але пізніше, у 1891 році усю земельну власність Покровської церкви було передано для нововідкритого Свято-Троїцького собору, а взамін за землю, починаючи з 1892 року, причту Покровського храму відпускалося із сум Святійшого Синоду Російської імперії щороку по 285 рублів так званого „квартирного пособия”, оскільки прицерковних будівель для проживання причту на той час парафія уже не мала.

Документи розповідають, що на початку 20 століття становище Покровської церкви і її зовнішній вигляд суттєво не змінилися. В цей час вона не відчувала жодного тиску з боку проживаючих у прилеглих ділянках міста іновірців – католиків та юдеїв, оскільки перебувала під опікою і захистом влади.

При підтримці держави до Покровської церкви на початку 20 століття було приєднано і луцьке передмістя Красне, яке раніше належало до Свято-Троїцького собору. У 1900 році у Покровської церкви було 376 парафіян – 215 чоловічої і 161 жіночої статі (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 374, с.14). А вже у 1912 році у храму було 486 парафіян – 234 чоловічої статі, і 252 жіночої (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 385, с.33). Збільшення кількості вірних відбулося після розширення меж парафії на початку 20 століття, здійсненого після відповідних клопотань громади перед державною владою.

Держава, звичайно, підтримувала церкву, але ця підтримка часто-густо була чисто символічною, і носила суто формальний характер. Набагато важливішою була підтримка приватних меценатів, – зокрема, саме завдяки їм парафія ставала більш забезпеченою. Так, у 1903 році надвірний радник Іоанн Іванович (за іншими документами – Іванов), житель Луцька, заповів на користь Покровської церкви старий дерев’яний, одноповерховий, критий тесом дім з земельною ділянкою при ньому, площею 440 квадратних сажнів, і з них територія площею 232 квадратних сажнів виходила на набережну Стиру. Ця садиба була обнесена дощатою огорожею, дім був заново ремонтований, і при ньому були влаштовані на кошти священика необхідні церковні будівлі, на які було витрачено 1000 рублів. Саме у цьому будинку з липня 1904 року мешкав парафіяльний священик Покровської церкви.

У 1902 році Покровський храм стараннями тодішнього настоятеля, а також тодішнього церковного старости, надвірного радника Олексія Оберучева було капітально відремонтовано, і всередині розмальовано масляною фарбою (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 376, с.13). Настоятелем церкви на той час, починаючи з 1901 року – до самої смерті у 1905 році був священик Микола Степанович Чайковський, 1863 р. н., син священика села Сільце Володимир-Волинського повіту, вдівець, який раніше, у 1888-1901 роках був настоятелем собору в місті Ізяславі (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 376, с.15). У 1911 році замість дерев’яного ґанку будується новий, удвічі більший за попередній. Настоятелем Покровського храму в той період, з 1911 р. по 1912 р. був протоієрей Іларіон Ієссейович Дісагні, за національністю – грузин, уродженець Закавказзя, випускник Тифліської духовної семінарії, що діяла у місті Тифліс (тепер – Тбілісі, столиця Грузії). Після переведення його на іншу парафію новим настоятелем Покровської церкви у 1912 р. став протоієрей Олександр Федорович Огібовський, до того – ключар Свято-Троїцького собору, який служив у цьому храмі до самої смерті у 1938 р.

Цінні дані про храм містить праця священика Переверзєва “Справочная книга церквей и приходов Волынской епархии” (Житомир, 1914, стор. 215). Він подає про храм наступні відомості:

“Город Луцк, Покровский приход – при реке Стыри, местность низменная. Каменный Свято-Покровский храм построен в 15 веке, нуждается в ремонте, украшен достаточно благолепно. Прихожан 1010 душ. Причт: священник и псаломщик. Дом для священника находится в полверсте от церкви – посредственный; дом для псаломщика вблизи церкви – неудобный. При доме священника есть садик и огород. Земли нет. Приписные деревни: Милуши и Липяны в 5 верстах, Борятин в 8 верстах, и Яровица в 2 верстах. Школа – церковно-приходская, здание каменное, двухэтажное. Иноверцы – католики и евреи.”

До речі, історія церковних будівель, які належали Покровській церкві, має досить глибоке коріння. Прицерковні споруди біля Покровського храму в документах фіксуються ще у кінці 18 століття. Храму тоді належали дві кам’яні будівлі. Перша, і найдавніша – це одноповерхова споруда, яка згоріла у 1821 році. Друга, котра теж була споруджена у 18 столітті у східній частині погосту, на самому краю огорожі, являла собою двоповерхову кам’яну будівлю, у якій спочатку жив причт. До пожежі 1821 року нею володіли уніати, а з середини 1830-их років будинок після ремонту був переданий церковною громадою в оренду луцькому єврею Берку Левиту, від якого храм отримував дохід у розмірі 20 рублів сріблом щороку (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 280, с.15). Також прицерковне приміщення, одноповерхове і дерев’яне, було споруджено у 1820-их роках із західної сторони погосту, і ним спочатку розпоряджався дворянин Лада (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 280, с.15). Далі, у 1841 році його власником був канцелярист Башуцький (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 280, с.2). Після чергової пожежі 1854 року, яка знищила цю хату, було зведено в 1870-их рр. нову дерев’яну одноповерхову будівлю, на північно-східній стороні церковного погосту, призначену для проживання сторожа. Її спорудили за кошти тодішньої міської влади на заміну кам’яної двоповерхової споруди, яка владою була передана в 1870-их рр. до казни для відкриття в ній церковно-парафіяльної школи і міністерського (державного) училища грамоти. Далі ветху сторожку було розібрано, і в 1910-1911 роках на її місці було збудовано на території давнього церковного погосту новий, кам’яний будинок для сторожа, який зберігся до наших днів (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 384, с.33-34).

Громада Покровської церкви дуже вигідно використовувала для себе ту обставину, що храм впритул прилягав до Базарної (Ринкової) площі. Зокрема, станом на 1826 рік на цвинтарній землі Покровської церкви були споруджені кам’яні торгівельні лавки, які віддавалися старостою з дозволу настоятеля в оренду різним купцям (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 275, с.14). У період наступних десятиліть, починаючи з 1868 року, у старій причтовій будівлі біля Покровської церкви розміщувалися склади товарів купця Муравйова, його торгівельна лавка, а в житлових її кімнатах мешкали прикажчики Муравйова, дячок (псаломщик), просфорня і диякон. Тоді, у 1868 році ніяких господарських будівель Покровська церква не мала (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 344, с.5-6).

Між іншим, споруджений в 1870-их рр. дерев’яний будинок для сторожа, що знаходився у північно-східній частині кладовища Покровської церкви, також виходив га Ринкову площу. Цей дім був з трьома маленькими торгівельними лавочками, які було віддано у 1880 році в оренду купцям. (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 356). Далі, у 1891 році цей одноповерховий, покритий залізом будиночок для сторожа, який становив одну кімнату з сінями, мав уже не три, а чотири торгівельні лавочки, що виходили фронтом на Ринкову площу, і їх орендували купці. Від них Покровська церква отримувала щорічний дохід у сумі 100 рублів (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 367).

На особливу увагу заслуговує історія церковно-парафіяльної школи Покровського храму. Вона була заснована у 1907 році, і тимчасово містилася у приміщенні сторожки. Далі, у 1910-1912 роках стараннями церковної громади було споруджено нове, кам’яне приміщення церковно-парафіяльної школи (ДАВО, ф. 35, оп. 5, спр. 384, с. 33-34). Це стало можливим головним чином завдяки зусиллям новопризначеного старости Покровської церкви Стефана Семеновича Щербакова, 1862 р. н., призначеного у 1910 році, та настоятеля церкви в 1909-1911 роках – священика Євгенія Люткевича, 1862 р. н., випускника Волинської духовної семінарії 1883 року.

Отже, за 122-літній період перебування Луцька у складі Російської імперії у 1795-1917 роках у Покровській церкві помінялося не менше 20 священиків, майже кожен з яких мав сан протоієрея. Варто навести їх короткий перелік, з датами настоятельства на Покровській парафії.

1. Ігумен Лазар, 1795-1796, тимчасово обслуговував храм

2. Михаїл Сибіковський, 1796-1798

3. Григорій Вігура, 1798-1803

4. Олександр Морачевич, 1803-1806

5. Григорій Корнаковський, 1806-1824

6. Ісидор Метельський, 1824-1834

7. Володимир Добровольський, 1835-1840, тимчасово обслуговував храм

8. Ісидор Метельський, 1840-1849, вдруге

9. Ілля Клопотович, 1849-1854

10. Ісидор Метельський, 1854-1866, втретє

11. Стефан Гуцевич, 1866-1867, тимчасово обслуговував храм

12. Олександр Теодорович, 1867-1878, помічником при ньому спочатку був священик Стефан Гуцевич, а далі другим священиком храму служив Ананія Бродович (з 1870 року)

13. Ананія Бродович, 1878-1879, тимчасово обслуговував храм

14. Ілля Клопотович, 1879-1880, вдруге, помічником при ньому був священик Ананія Бродович. Далі, у 1880-1892 роках Покровська церква, будучи приписною до Свято-Троїцького собору, своїх окремих священиків не мала.

15. Феофан Савлучимський, 1892-1901

16. Миколай Чайковський, 1901-1905

17. Іоанн Капустинський, 1905-1909

18. Євгеній Люткевич, 1909-1911

19. Іларіон Дисагні, 1911-1912

20. Олександр Огібовський, 1912-1938

У 1914 році громада Покровської церкви розпочала ремонт, однак довести його до кінця завадили події Першої світової війни. Під час бойових дій 1915 року було зруйновано ґанок та пошкоджено деякі інші фрагменти зовнішніх архітектурних частин храму. Але усі вони швидко були відновлені, і церква у 1916 році знову запрацювала у звичному режимі. У 1917 році було ліквідовано синодальний устрій РПЦ, і було обрано Московського Патріарха. Православна церква в межах України у 1918 році набула статусу екзархату у складі РПЦ, хоча автономії від Москви так і не отримала. Розпад імперії і позбавлення церкви підтримки держави у 1917 році, та наступне захоплення влади в Росії більшовиками, які розв’язали в країні громадянську війну, що охопила кожен регіон колишньої Російської імперії, в тому числі і Волинь – усе це суттєво ускладнило становище громади Покровського храму, котра, не маючи на той час ніяких великих земельних володінь та нерухомості, виживала тільки завдяки пожертвам своїх парафіян. Пізніше набагато більшим випробуванням для неї стало приєднання Західної Волині у 1918 році до відновленої Польської держави, у якій православ’я владою постійно переслідувалося.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *